Мета:
v Формувати розуміння того, що українська мова – наш скарб,
без якого не може існувати ні народ, ні Україна як держава.
v Розширювати знання
про красу і багатство української мови.
v Формувати почуття
національної гідності, виховувати любов до рідної мови,
рідного краю, бажання розмовляти рідною мовою.
Обладнання: декорації судової зали, мікрофони, диски з записами пісень, жовті та блакитні
повітряні кульки, плакати «Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема»,
«Пісня – душа народу», «Кажуть, дитино, що мова наша – солов’їна».
Хід свята
Звучить
пісня «Журавель»
( На сцену
виходять хлопець і дівчина )
Українка: Якось засяють шляхи золоті
За
небокраї, в безмежні долини.
В
душу впаде, наче вперше в житті:
Ти
народився на Україні.
Українець: Аж задихнеться душа молода.
Комір тужавий рвонеш в нетерпінні.
Груди наповнить польоту жага:
Ти народився на Україні!
Українка: На небесах, де з
води та з роси –
Скіфські
вітрища, тугі та полинні,
Гостро
напишуть козацькі списи:
Ти
народився на Україні!
Українець: Через віки, крізь немеркнучий
день
Зрине в ридаючі далі чаїні
Піснею кращою поміж пісень:
Ти народився на Україні!
Українка: Скільки було і потуги й журби,
Скільки
шабель одзвеніло в борінні,
Щоби
сьогодні одкрилось тобі:
Ти
народився на Україні!
Ведуча: Українська мова. Важкий шлях подолала вона разом з нашим
народом до відродження та утвердження серед світової
спільноти. А шлях цей лежав крізь століття неволі, крізь буремні роки
боротьби.
Українець: Князі литовські, польське
панство,
Хижий
язичник Тамерлан
Здирали
з тебе, центр слов’янства,
Останні
свиту чи жупан.
Сонячнолика
Україно,
Прабатьківська
купіль – земля,
Ти
ще не з посагом дівчина,
Та
вже не кволе немовля.
Як
покритка з розбитим серцем,
Покуту
– хрест тяжкий несла.
Не
згинула у смертнім герці
Й
пісенність мови зберегла.
Ти
ще немовби птах-підранок,
Та
вже випростуєш крило.
Невільницькі
гояться рани,
Бо
сонце вольниці зійшло.
Ведуча: Але, мабуть, найтяжчим випробуванням для нашої мови
виявилось ХХ столі- ття. І сьогодні, у ХХІ ст., судять слово.
Сценка
Секретар: Встати! Суд іде…
( На сцену
виходять персонажі: суддя, прокурор, адвокат, свідки прокурора, свідки
адвоката, підсудний – Слово Іван Іванович, мати підсудного – Мова ).
Суддя: Страшні слова, коли вони мовчать,
Коли вони зненацька причаїлись,
Коли
не знаєш, з чого їх почать,
Бо
всі слова були уже чиїмись.
Хтось
ними плакав, мучився, болів,
Із
них почав і ними ж і завершив.
Людей
мільярди, і мільярди слів,
А
ти їх маєш вимовити вперше.
Шановні
присутні, сьогодні ми зібралися, щоб осудить чи виправдати Слово.
( Показує на підсудного ).
Секретар: Слово І. І. народився в с. Літературному в Україні.
Точна дата народження невідома.
Звинувачується у зраді рідної матері і
пропаганді російської культури на території України.
Слово надається Прокурору.
Прокурор: Це було у ту годину,
Коли
Бог створив людину.
Зажурилася
людина:
−
Милий Боже, я
загину.
Бог
сказав їй: − Нарікаєш
Ти
дарма, бо мову маєш.
Попередить
зразу мушу:
Втратиш
мову – втратиш душу,
Силу
втратиш, і тебе
Навіть
курка загребе.
Перед вами
сидить Слово І. І., якому здається, що українська мова – недовговічна. Мине
небагато часу, і вона зникне, її замінить російська мова. Він говорить
суржиком. Ми не можемо поблажливо ставитися до таких людей у суспільстві. І ось
він тут, на лаві підсудних, а поряд з ним сидить його мати – Мова, яку він
зрадив.
Мати: Де ти, слово моє,
За яким і минула, й майбутня дорога?
Де освячені Богом рядки?
Що ведуть до зоріння святого?
Чи прогнівилось небо,
Чи зла доля шле
На Вкраїну покору?
Було б краще, коли б я не чула,
Було б краще, коли б я не бачила,
Як з неї тягнуть душу-свічу
Й виривають язик на додачу.
Слово І. І.: Непрестижна рідна мова,
Як
селючка мати.
Соромно
її любити
Ще
й про неї дбати.
От
якби нам за ту мову
По
рублю давали,
Тоді
б вона й без закону
Державною
стала.
От
тоді б ми язиками,
Неначе
ціпами,
Молотили
б по-свойому
Й
не цурались мами.
А
так, що нам рідна мати.
Стара
та горбата,
Як
не можуть нам за неї
І
по рублю дати.
Прокурор ( звертається до підсудного ):
Говорите, вам не потрібна мова –
Була
б у магазині ковбаса?
Упевнені:
це акція чергова
І
ліберально-чуйні словеса?
Можливо,
так. Сліпому вже не бачить,
Не
чуть глухому – тиша в нім навік…
Біля
кургану скіфські баби плачуть:
До
чого вже здрібнився чоловік!
1-й свідок: Чепуху ви говорите! Вот я
отдам сына в русскую школу.
Прошу
ослобонить синка,
Бо
не совсем здоровый,
От
изученья язика –
Української
мови.
Зачем
ця мова для сынка,
Звиніть
не понімаєм.
Для
поступленья в інститут?
Роботи
на заводі?
Вона
йому ні там, ні тут
Не
надобна сьогодні.
2-й свідок: – Хто ми в світі без рідного
слова? –
Запитаю,
щоб чулось навкруг.
Ой
болить і пече мене знову
Глухота
перекошених душ.
– Ну і що? – хтось промовить зухвало, –
Слово
хліба чи сала додасть?..
Дух
живий проміняти на сало –
Чи
не гріх це важкий, не напасть?
Братнє
слово мені не байдуже –
Хай
у серці кубелечко в’є.
Та
усе ж мені хочеться дуже,
Щоб
стозвуко звучало й моє.
Рідне
слово… Ні, вітер огуди
Не
затулить нам злякано рот.
Ми
без нього такі собі – люди,
А
із ним – український народ.
3-ій свідок: Хто там ще за мову, що за
голоса?
А
по мне, била би в доме колбаса.
І
щоб хата скраю, і щоб самогон –
Ой,
лунала б пєсня – ото всех сторон!
Ми
пойдьом всє хором в саму свєтлу жизнь!
Заклеймім
позором націоналізм.
І
спайом, как Сталінт научіл нас пєть:
Гаркнем:
«Україну з України геть!»
4-й свідок: Грати словом – долею грати,
Різні
в нього бувають майстри.
Можна
слово привчити на бровах стояти,
Чи
кататись плескавчиком із гори…
Схочеш
– буде тобі од води тихіше
Й
мелодійне таке на слух.
Сам
незчуєшся, як заколише,
Як
приспить поволі твій дух…
Слово,
слово моє пречисте,
Кинь
мене на свої ножі!
За
пекучу безжальність мого наговору –
Не
повстанеш на мене хіба?
Вік
вичавлювать буду із тебе покору,
Слово,
вичави з мене раба!..
Суддя: Слово надається адвокату.
Адвокат: Певна річ, що я люблю просто до загину
Рідну
мову та пісні, матір Україну.
Певна
річ, бажав би я рідної просвіти.
І
народові в добрі, не в убозтві жити.
Певна
річ, – оце усе. Тільки ось де лихо –
Кажуть
нам: не ворушись, а сиди лиш тихо.
Ні,
хоч дуже я люблю Україну-неньку,
Та
сидітиму собі краще потихеньку.
Таким
чином, я стверджую, що підсудний просто злякався і опинився під впливом ворожих
українській мові осіб. Ось мати засвідчить.
Мати: Син поїхав
з дому та й прожив у місті
Більше,
як півроку, днів, напевне, двісті.
Він
в село вертається, зі мною вітається:
–
Здрастє, мама родная!
Как
здесь поживаєтся?
Я
його погладжую по рудому чубчику.
–
Як це ти балакаєш, любий мій голубчику?
А
синок відказує, – ви, маманя, тьомная,
В
нашом положеніє разница огромная.
Я
живу у городе, ви всьо врємя в полі.
Как
тут-здесь розтумкаєш, что-чєво і штолі?
5-й свідок: Говорити скаліченою мовою – це
все одно, що грати на розстроєній
скрипці.
Це
просто… Так, як крила розпростерти,
Змахнути
ними – і лети, лети…
Як
важко… Так, як душу розпинати,
Єдине
Слово з тисяч віднайти!
Одне-єдине…
Саме те, що треба,
Щоб
мислі заіскрився діамант,
Душа
у злеті, щоб сягнула неба,
Бо
осягнути істину – талант.
Болить
воно, аж кров’ю обкипіло,
Пече,
бо стільки в ньому гіркоти…
Величне
слово – то життя мірило.
Не
кожен може бути з ним на «ти».
Підсудний: Дурні хахли! Што значіть проста мужва? Нікакого понятія
нєту! А вот у
мєня
в галавє завсєгда такий водевіль. Што только мерсі, потому –
образованний чоловік!
Прокурор: Ближче до справи!
Підсудний: Одно дєло, влюбився я по вухі в Проню Прокопівну.
Она-то мєня і погубіла. Не мог же я с нею
обчаться по-мужицьки!? Ах, какая была любов!
Адвокат: Тепер ви бачите, підсудний був під впливом високих
почуттів. Ми не вправі засуджувати його за це.
Прокурор: Не пасує їсти
хліб Вкраїни
І не знати мову солов’їну,
Бо не личить воду пить з криниці
І не знати мовоньки землиці.
Якщо
хочеш жити на Вкраїні,
Не
цурайся мови, побратиме.
Суддя: Підсудний, ви розкаюєтесь?
Підсудний: Стих на украинском языке
Я не пою, и не в угоду моде.
Я растерял, как воду из
горсти,
Тот клад, что сохранил в
неволе прадед, -
Не
знаю язика, сказать по правде.
Простите,
люде, ох простите.
Прости
мене, прапрадіде-козаче,
Прости
мене, мій споконвічний краю,
За
те, що на російській мові плачу
Про
те, що мови рідної не знаю.
Суддя: Підсудний Слово Іван Іванович винний. Але, оскільки він
визнав свою вину, я призначаю йому умовне покарання. Протягом року він буде під наглядом педагогів
і вивчить українську мову. Підсудному даю пораду:
Не
приловчися словом спекульнути,
Щоб
взяти слави ще один щабель.
Бо
рідна мова – не дрібні закупки,
Не
підмінити чорним голубе.
Як
той п’ятак, не здумай позичати,
Нема
ціни святині дорогій.
Байдужості
нам мова не пробачить,
Усе
життя вертатимеш борги.
Суддя: На цьому оголошую засідання закритим.
( На сцені
учні в національному одязі )
Українка: Крізь зболений час і духовні руїни
Вертайсь,
рідна мово, у серце народу,
У
душу Вкраїни.
Якого
ж ми будемо племені-роду,
Якщо
наша мова буде згасать?
Чи
будемо з вами тоді ми народом,
Як
стихне вона в голосах?
( Звучить пісня «Ми – українці» )
1-й учень: Мово, веселим струмочком біжи
І об’єднай всі джерельця малі.
Про Україну усім розкажи –
Дивний, чарівний куточок Землі.
2-й учень: Мово, струмочки в ріку об’єднай,
Дужим потоком течи серед квіт.
І на Землі зазвучи, заспівай,
Щоб прислухався до тебе весь світ!
3-й учень: Мово прекрасна моя, не мовчи!
Не загубись поміж іншими ти,
А соловейком весняно звучи,
Сміло, крилата, у світі лети!
4-й учень: Сил набирайся і
гордо злітай,
Благословляю тебе на політ!
Мово чарівна, звучи і співай,
Щоб прислухався до тебе весь світ!
( Звучить пісня
